Борис Олійник: кожен народ і кожна держава мають свою космічну місію...

У НАС, НА ПОЛТАВЩИНІ, Є КОГО ШАНУВАТИ

- Борисе Іллічу, у лютому Полтавське земляцтво Києва відзначає дев'яту річницю діяльності. У чому, на Вашу думку, полягає цей феномен тяжіння до рідної землі?

- Це - одвічний, на генетичному рівні, клич гнізда з-під лівого крила. Відтак, і потяг земляків один до одного, особливо ж- далеко від малої батьківщини.

- Через різні історичні перепони саме полтавське село зберегло українську мову і культуру. Чи зможемо ми в сучасний період глобалізації і відвертого винищення українського селянства зберегти свою самобутність?

- Справді, село одвіку - колиска національного ідентитету. Зрозуміло ж, цю місію вподовж століть виконувало і полтавське село, яке пережило не одну кризу. Добрим словом спогадаймо світлої пам'яті Федора Моргуна, який на свій страх і ризик взявся відроджувати так звані «неперспективні» села. Нині, в період глобалізації, яка руйнує кореневу систему нації, отже й село, тільки утвердження національної гідності і самосвідомості в спромозі оборонити село.

- Нашу область називають «духовною столицею» України. Але в Полтаві не так актуальні дискусії щодо встановлення пам'ятників, скажімо, Раїсі Кириченко чи Олександру Білашу, як питання пам'ятників Мазепі і Карлу ХІІ, які зовсім не полтавці...

- Це тимчасове як зміщення, так і ложно трактовані національні пріоритети. Тільки безбатченки ставлять пам'ятники окупантам. У нас, на Полтавщині, є кого шанувати на рівні світових величин.

- Борисе Іллічу, деякі експерти прогнозують, що проект «Україна» не відбувся і вже не має шансу? Ви з цим згодні?

- Україна, хоч і далеко не повністю, але відбулася. І це вже невідворотно. І чим скоріше втямлять цю данність сусіди далекі й ближчі, тим краще буде і для нас, і для них.

- Хто, на Ваш погляд, винний в українсько-російському «газовому» конфлікті?

- Винних чимало, але найперший висновок, який треба було б зробити після всіх цих подій навколо газового питання: давайте, братія і сестри, дружити без посередників, котрі століттями, зіштовхуючи лобами слов'янські народи, за нашою спиною ділять світ і бариші!

І чи не час, врешті-решт, перевірити повноваження тих, хто виступає від імені російського і українського народів? Аби ми це вчинили раніше, нас би не звели лобами у так званій газовій війні - на горе нам і на посміх усього світу. Отже, маємо спільно витурити посередників не лише з газової сфери. І не плазувати перед «старшим братом», як ще вчора колінкували нинішні мальовані русофоби, а з високо піднятим чолом національної гідності дружити з росіянами, як рівні з рівними.

З СУСІДАМИ ТРЕБА ЖИТИ В МИРІ І ДОБРІ

- Однак, відносини України з Росією погіршуються з кожним роком. Як Ви думаєте, в чому природа цього явища і чим, зрештою, все закінчиться?

- Почнемо з аксіоми, що здобуття незалежності - священне право всяк сущого народу. Якщо, звичайно, йти до суверенітету цивілізовано. І коли б ми вийшли з колишнього союзу, не руйнуючи економічних, передовсім - духовних зв'язків, ми б уже давно утвердили реальну, а не нинішню віртуальну незалежність на хуторах. Отже, перше запитання: то хто ж нас так послідовно і вперто веде до загумінкової герметизації? Але що там хитрувати: ми ж, коли й не знаємо достеменно, то, принаймні, здогадуємося - хто.

Пам'ятаєте, як на першопочатках суверенізації, нашвидкоруч приклеївши козацькі вуса, першими кинулися захищати неньку від «москалів» ті, хто найревніше славив їх, хто ледве міг освідчитися в любові до матінки ламаною «укрмовою» з певним акцентом? А нині ті ж самі, одягши косоворотки і відпустивши окладисті бороди, істерично звинувачують українців у зневажанні інтересів росіян. Паче того, заматерілі русофоби із закордонних голосів раптом обернулися в ревних москвофілів.

Час, гадаю, чітко відповісти на питання: чому так зване світове співтовариство спокійно сприймає солідарність і взаємовиручку, скажімо, мусульман, католиків чи євреїв, але найменший натяк на слов'янську солідарність, на православіє - у тому ж товаристві викликає прямо таки зашпори озлоби? Тут Вам пришиють і «панславізм», і, звичайно ж, «довгоруку Москву». Пробачте, але, за всієї поваги до Москви, ми зобов'язані роз'яснити світовій спільноті, що ідея слов'янського солідаризму сформувалась концептуально «не на берегах Волги», а на берегах Дніпра, де в конституції Кирило-Мефодіївського братства була закладена модель конфедерації вільних (читай - суверенних) народів. Отож і страшить наших одвічних ворогів, позаяк слов'янство за своєю природою було, є і пребуде природнім і непереборним бар'єром на шляху роз'єднати слов'янство, аби поодинці легше кожного осібно загнати в кошару.

Щодо подальшого розвитку українсько-російських відносин, то мій прогноз оптимістичний. Так, на історичному шляху наших взаємин були і трагічні сторінки непорозумінь, але ж чимало й позитивного було. До того ж, сусідів не вибирають.

З ними треба жити в мирі і добрі. І, боронь Боже, не схиблюватись на націонал-егоїзм в міждержавних стосунках! Пам'ятаючи, що ми не єдині на цьому білому світі. І не виправлятись у Богообранстві в тому сенсі, що ми  -  ідеальні, а всі решта - винні.

Треба, часом, поглядати і на себе збоку: хто ж винен, що нам сідають на голову, хто винен в сучасному непевному стані нашої Вітчизни? Хто винен, що міська влада у Києві буквально цинічно знущається над киянами? Та ми ж самі, продавши свою національну гідність за пригорщу гречки!

Із цього приводу наведу такий витяг: «На превеликий сум і жаль, коли оглянутись назад, на пройдене життя, треба визнати, що все, що зазнав я кращого в своєму творчому житті і в своєму навіть становищі, все я зазнав у Москві посеред руського, а не вкраїнського суспільства. Од своїх я знав здебільшого образу і провінціальну дику зневагу».

Це- Довженко, якого аж ніяк не запідозриш у русофільстві.

Від себе додам: мені неоднораз доводилося рятувати видання книг після доносів на їх авторів з боку наших «рідних», охочекомонних. Рятувати не в Києві, а в Москві, дякуючи нинішньому голові Спілки письменників Росії Валерію Ганічеву, колишньому міністру культури Російської Федерації В.Єгорову, ще- багатьом і багатьом справжнім росіянам, які і обороняли своїх колег від доморослих донощиків, і «розконвойовували» до видання затримані рідними опричниками їхні книги. Але це не заважає мені рішуче реагувати на будь-який викид будь-якого шовініста. Нагадаю, я перший різко на сесії Верховної Ради СРСР відреагував на статтю Солженіцина «Как нам обустроить Россию», позначену старою хворобою побутового шовінізму.

- Борисе Іллічу, як об'єктивно оцінити проблемні питання нашої спільної з Росією історії?

- Чи була Україна колонією у складі Російської імперії? Стосовно рідної мови, яку забороняли десятки разів, а найменший порух до національного кваліфікувався як «націоналізм» і «неблагодійність», - політика центру була однаковою в усі часи. І царський режим, і режим сталінський у цьому сенсі поводилися як колонізатори. Але ж і найменший порух до рідного російського не менш жорстоко побивався як «великодержавний шовінізм».

І як кваліфікувати той факт, що люди в так званій метрополії, себто в Росії, жили значно бідніше, аніж в колонії, себто - в Україні? Це - якщо оцінювати суб'єктивно.

Повернемося до 30-40-х років минулого століття.

Будьмо одверті: сьогодні навіть найкрутіші націонал-патріоти не змогли б впорядкувати державу в нинішніх її межах, як це було зроблено в ті часи, позаяк вступив би в дію основоположний міжнародно-правовий принцип територіальної цілісності держав, регіони яких, де одвічно жили українці, тоді прилучили до материнської родини. Так що, дякуймо Богу за Україну в нинішніх межах, цілісність якої оберігає той же становий принцип територіальної недоторканості. Дякуймо і - шануймося!

Водночас, шануймо і своїх сусідів. Придивимось уважніше до тих, хто вчиняє рейвах, обвинувачує Росію, а отже - її народ у геноциді українців у голодних 1932-33 роках? Тільки поведене на фобіях здатне на таке збочене звинувачення цілого народу! І після цього ще й вимагаємо від обпльованого сусіда енергоресурсів за пільговою ціною, і репетуємо стосовно також рівня придуркуватих наскоків на нас з боку певних ЗМІ, що іменують себе руськими. Ми повинні орієнтуватися не на затуліних, а на офіційний Кремль, а вони - не на наших провокаторів, а на офіційний Київ, і відповідати тільки на заяви владних верхів. І в установленому порядку вимагати в того ж таки офіційного Кремля, як вони ставляться до антиукраїнських, шовіністичних викидів так званих «крайніх патріотів» типу вже згадуваного Затуліна чи Лужкова. І не забувайте формулу Леніна, який ще до 17-го року зазначив, що найбільшими росшовіністами завжди були інородці!

США НІКОЛИ НЕ ДОЗВОЛЯТЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ САМОСТІЙНОСТІ

- У Вашому есе «Хто наступний» Ви засудили військову операцію НАТО у Югославії, а згодом з такою ж оцінкою виступили у пресі проти війни в Іраку....

- Я й тепер стою на тому, що не гоже кидати в біді єдинокровних братів-сербів. На жаль, разом з Росією й іншими слов'янськими країнами ми їх здали. Отже, треба виправляти цю історичну помилку, щоб ми не стали наступною мішенню.

Багато хто вважає НАТО панацеєю од всіх загроз і тривог. Як правило, найревнішими сповідальниками цієї інституції виступають кабінетні «теоретики», які наївно вірять очільникам НАТО, що це - об'єднання рівновеликих суб'єктів для захисту демократичних цінностей. Але після розпаду Варшавського пакту дозвольте запитати: для захисту від кого? Від терористів? Так для цього є силові структури, Інтерпол, зрештою. Тоді для чого у цих «захисників» нуклеарна зброя?

Отже, це - версія теоретиків, які знають про Північно-Атлантичний альянс зі слів його очільників, з рекламних кліпів та буклетів. Я ж, котрий безпосередньо, на практиці, відчув цих «мироносців», навіч бачивши, як вони спершу «килимовими» ракетно-бомбовими ударами вкривали сербські позиції в Боснії-Герцоговині, вдруге - як бомбардирували Косово й усю Сербію, як поцілювали у телецентр, посольство Китаю в Белграді, дитсадки й лікарні. Так що не мені розказуйте про «мирні ракети» НАТО, доводячи, що Альянс - це усього лиш структура для захисту. Вкотре з реальними фактами в руках стверджую: НАТО - це бойова колона Пентагону і агресивний реалізатор всіх його заявок.

Відтак, виступаю за європейську модель колективної безпеки, але без американців, яку намагалися започаткувати Ширак і Шрьодер. Причому, таку модель, яка б об'єднувала всіх суб'єктів материка. Пробачте, але я теж з'їхав на романтику: США ж ніколи не дозволять такої європейської самостійності.

- Протягом тривалого часу Ви очолювали Постійну делегацію Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи. Які у Вас лишилися враження від рівня політичної культури європарламентарів?

- Переважно, це люди свідомі свого покликання і відповідальності. Але, як і в нашому парламенті, і там трапляються особини з блискучою відсутністю елементарної внутрішньої культури. З тою різницею, що в Раді Європи- це поодинокі фігури, а у нашій Раді- їх переважна більшість.

- Говорячи про майбутнє України, в чому ми можемо бути оптимістами?

- Кожен народ і кожна держава мають свою космічну місію. Всі тектонічні розломи в Європі протягом віків значною мірою були зумовлені тим, що Україна не посідала належного їй місця у світовому співтоваристві. Нині ж, по здобуттю незалежності (хай покіль і не повної), Україна стає одним з визначальних чинників як у Європі, так і в усьому світі, позаяк їй на роду написано.

Розмову вела Марина БУРМАКА

Генеральний директор МГО «Полтавське земляцтво»

Джерело: "Вечірня полтава"